Відповідно до частини 1 статті 48 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) основним документом, який підтверджує трудову діяльність працівника, є його трудова книжка.
При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, – також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи (ч. 2 ст. 24 КЗпП).
Працівникам, які вперше стають на роботу, трудові книжки оформля-ються підприємством (ч. 3 ст. 48 КЗпП).
Оформлення трудових книжок здійснюється у відповідності до вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 № 58 (далі – Інструкція № 58).
Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації усіх форм власності або у фізичної особи понад п’ять днів (п.1.1. Інструкції № 58). На осіб, які працюють за сумісництвом, трудові книжки ведуться тільки за місцем основної роботи.
Згідно з Наказом Міністерства соціальної політики від 8.11.2013 № 748/2354/5 Інструкцію № 58 доповнено новим положенням, згідно з яким трудові книжки ведуться на студентів вищих та учнів професійно-технічних навчальних закладів, що здобули професію (кваліфікацію) за освітньо-кваліфікаційним рівнем «кваліфікований робітник», «молодший спеціаліст», «бакалавр», «спеціаліст» та продовжують навчатися на наступному освіт-ньо-кваліфікаційному рівні, які проходять стажування на підприємстві, в установі, організації усіх форм власності.
Запис у трудову книжку про стажування студентів, учнів вноситься підприємством, установою, організацією, де вони проходили стажування, із зазначенням посади, періоду та місця проходження (структурний підрозділ) стажування, спеціальності (кваліфікації) або професії (кваліфікаційного рівня) стажиста на підставі наказу про проходження стажування (п. 2.17 Інструкції № 58).
Відповідно до пункту 2.16 Інструкції № 58 для студентів, учнів які ма-ють трудові книжки, навчальний заклад вносить записи про час навчання на денних відділеннях вищих навчальних закладів на підставі наказів про зарахування на навчання та про відрахування з числа студентів, учнів.
Період роботи зазначених студентів, учнів у студентських таборах, при проходженні виробничої практики і при виконанні науково-дослідної госпдоговірної тематики і при проходженні стажування підтверджується відповідною довідкою із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади та часу роботи. На підставі цих довідок навчальні заклади забезпечують занесення до трудових книжок студентів, учнів відомостей про роботу та стажування.
Відповідно до пунктів 2.18, 2.19 Інструкції № 58 для студентів, які раніше не працювали та у зв’язку з цим не мали трудових книжок, відомості про час навчання, включаючи час роботи в студентських таборах, на виробничій практиці та при виконанні науково-дослідної госпдоговірної тематики на підставі довідок вносяться підприємством, де надалі вони будуть працювати.
Записи про час навчання вносяться до трудової книжки до занесення відомостей про роботу на даному підприємстві.
Отже, вирішення питання щодо внесення запису до трудової книжки про час навчання на денних відділеннях вищих навчальних закладів залежить від факту наявності або відсутності трудової книжки у студента до вступу у навчальний заклад: при наявності трудової книжки у студента відповідний запис вносить навчальний заклад, а при її відсутності – підприємство (установа, організація).
У разі втрати трудової книжки або коли вона з якихось причин стала непридатною для використання (обгоріла, розірвана, забруднена та інше) працівнику видається її дублікат за місцем останньої роботи не пізніше 15 днів після подання заяви працівником (у разі ускладнення в інші строки) з дотриманням вимог Інструкції № 58.
Якщо у працівника це перше місце роботи, то дублікат трудової книжки або вкладиш до неї заповнюється за загальними правилами ведення трудових книжок на підставі раніше виданих наказів (розпоряджень).
Якщо працівник до влаштування на це підприємство вже працював, то при заповненні дублікату трудової книжки в розділ ‹‹Відомості про роботу›› у графу 3 спочатку вноситься запис про загальний сумарний стаж його роботи до влаштування на це підприємство: зазначається загальна кількість років, місяців, днів роботи без уточнення, на якому підприємстві, в які періоди часу і на яких посадах працював у минулому власник трудової книжки.
Після цього загальний стаж роботи, підтверджений належно оформленими документами, записується по окремих періодах роботи в такому порядку:
– у графі 2 зазначається дата прийняття на роботу;
– у графі 3 пишеться найменування підприємства, де працював праців-ник, а також цех (відділ) і посада (робота), на яку було прийнято працівника.
Запис у дублікаті трудової книжки відомостей про роботу за сумісництвом та за суміщенням професій провадиться за бажанням працівника.
Якщо з поданих документів видно, що працівник переводився на іншу постійну роботу на тому ж самому підприємстві, то про це робиться відповідний запис.
У графі 2 записується дата звільнення, а у графі 3 − причина звільнення, якщо у поданому працівником документі є такі дані.
У тому разі, коли документи не містять повністю зазначених вище даних про роботу у минулому, в дублікат трудової книжки вносяться тільки ті дані, що є у документах.
У графі 4 зазначаються найменування, дата і номер документа, на підставі якого проведено відповідні записи у дублікаті. Документи, що підтверджують стаж роботи, повертаються їх власнику.
Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний сприяти працівникові в одержанні документів, які підтверджують стаж його роботи, що передував влаштуванню на це підприємство.
Для підтвердження трудового стажу надаються документи, підписані посадовими особами та засвідчені печаткою: витяги з наказів або копії наказів про прийняття та звільнення з роботи, копії особових карток, документи з особових справ тощо. На підставі наданих працівником документів роботодавець видає працівнику нову трудову книжку з надписом «Дублікат» у правому верхньому кутку першої сторінки.
За рівнем задоволення соціальних та екологічних потреб Україна посіла 62 місце серед 132 країн. Про це свідчать дані Індексу соціального розвитку, підготовленого неурядовою організацією Social Progress Imperative за підтримки «Делойт».
Це новий індикатор, що визначає рейтинги країн не на основі їхнього економічного зростання, а враховуючи можливості жителів цих країн за різними показниками – базові людські потреби (їжа та доступність медицини, вода, житло та особиста безпека), основа благополуччя (доступ до базових знань, доступ до інформації та зв’язку), охорона здоров’я та рівень смертності, навколишнє середовище), можливості (особисті права, особиста свобода та вибір, толерантність та інтеграція, доступність вищої освіти).
В якості джерел інформації враховувались дані опитувань (12%), оцінки експертів (25%), достовірні дані (61%).
Показники України
У рейтингу Social Progress Imperative за рівнем задоволенням потреб населення Україна отримала 64,9 балів, випередивши такі країни як Турція (64 місце), Грузія (66 місце), Росія (80 місце) та Молдова (81 місце).
Відповідно до даних рейтингу, найбільш високих успіхів українці досягли у категорії базові людські потреби (77.98), в рамках якої на високому рівні залишаються доступність їжі та базової медичної допомоги (95.11 балів), а рівень особистої безпеки залишається на доволі низькому рівні (57.48 балів).
Основа благополуччя – другий важливий показник у рейтингу (61.2 в Україні). Серед його важливих складових – доступ до базової освіти (97.64 в Україні), доступ до інформації та зв’язку (57.09), охорона здоров’я та рівень смертності (51.82), стан навколишнього середовища (39.13). У цій категорії критичним залишається низький рівень захисту навколишнього середовища та ситуація з викидами вуглекислого газу. В останній категорії, що аналізує можливості, які відкриваються перед населенням, українці набрали лише 55,33 бали. Такий низький результат ми отримали за рахунок низького рівня захисту приватної власності (30 зі 100), ставлення до жінок (44 зі 100), толерантності до іммігрантів (38 зі 100).
Глобальні тенденції
Індекс соціального прогресу достатньо чітко демонструє зв’язок між економічною ефективністю (вимірюється у ВВП на душу населення) та рівнем соціального розвитку. Країни з більш високим рівнем доходів, як правило, досягають більш високого рівня соціального розвитку: Нова Зеландія (ВВП на душу населення складає 25,858 доларів США*) посідає перше місце в рейтингу, тоді як Чад (ВВП на душу населення 1,870 доларів США*) займає останню позицію.
Однак, Індекс свідчить, що не завжди економічний розвиток призводить до пропорційного зростання соціального розвитку. Норвегія, яка має найвищий показник ВВП на душу населення (47,546 доларів США) посідає п’яте місце, відстаючи від Нової Зеландії, де ВВП на душу населення є майже вдвічі меншим, ніж в Норвегії. Незважаючи на більш низький рівень ВВП на душу населення, Ямайка демонструє набагато кращі показники, ніж Китай. Така тенденція спостерігається на всіх рівнях економічного розвитку.
Основні результати на глобальному рівні:
• Нова Зеландія – лідер цьогорічного рейтингу.
• Нідерланди – країна, що досягла найкращих результатів у ЄС.
• Канада досягла найкращих результатів серед країн «Великої вісімки».
• Словенія та Естонія досягли великих успіхів серед європейських країн, випередивши такі країни, як Франція, Іспанія та Італія. Серед найвпливовіших країн ЄС Італія має найнижчий результат, також позаду колишні країни-учасниці соціалістичної співдружності, такі як Чеська Республіка, Словакія та Польща.
• Канада (7 місце) та Великобританія (13 місце) залишили позаду Сполучені Штати Америки (16-те місце). Індекс вказує на наявність широкого спектра сфер, в яких Сполучені Штати «досягають недостатньо хороших результатів» у порівнянні з країнами з аналогічним ВВП на душу населення – зазначає Майкл Грін (Michael Green), виконавчий директор організації the Social Progress Imperative.
«П’ятірка найкращих»:
1. Нова Зеландія – особливо хороші результати в категоріях «реалізація політичних прав», «доступу до сучасних засобів зв’язку» та «доступність навчання у початковій школі». Досягнення таких результатів особливо вражає з огляду на те, що ВВП на душу населення Нової Зеландії становить $25,875 (лише 25 місце у світовому рейтингу).
2. Швейцарія – хороші результати в категорії стійкості екосистем, гарантування особистої безпеки, тривалості життя і свободи віросповідання.
3. Ісландія – незмінно хороші результати за всіма категоріями, зокрема щодо толерантності та інтеграції, а також у категорії доступу до інформації та засобів зв’язку. Як і в Новій Зеландії, результат Ісландії вражає – перевищення ВВП на душу населення в розмірі $33,880 (13 місце у світовому рейтингу).
4. Нідерланди – хороші результати в категорії водопостачання та водовідводу, доступу до інформації та засобів зв’язку, стійкості екосистем і реалізації політичних прав.
5. Норвегія – хороші результати в категорії гарантування особистої безпеки, мережі Інтернет, свободи преси та базового медичного обслуговування.
Організація The Social Progress Imperative розробила Індекс соціального прогресу у співпраці з науковцями з Гарвардської школи бізнесу (Harvard Business School) та Массачусетського технологічного інституту (Massachusetts Institute of Technology, MIT), а також міжнародними організаціями у сфері соціального підприємництва, бізнесу й доброчинності на чолі з Фондом Сколла (Skoll Foundation) і фондом Fundación Avina за підтримки компанії Cisco, банку Compartamos Banco, об’єднання «Делойт Туш Томацу Лімітед» та фірм у його складі (Deloitte).
Статтею 45 Конституції України закріплено право працівників на відпочинок шляхом надання їм відпустки.
Державні гарантії та відносини, пов’язані з відпусткою, регулюються також Законом України «Про відпустки», Кодексом законів про працю України (далі – КЗпП).
Законом України «Про відпустки» встановлено державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Право на відпустку мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.
Нарівні з громадянами України право на відпустки мають іноземці та особи без громадянства, які працюють в Україні.
Одним із видів відпусток є соціальні відпустки:
– відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами;
– відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
– відпустка у зв’язку з усиновленням дитини;
– додаткова відпустка працівникам, які мають дітей.
Оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами надається жінкам на підставі медичного висновку тривалістю: до пологів – 70 календарних днів; після пологів – 56 календарних днів (70 календарних днів – у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів), починаючи з дня пологів.
Особам, які усиновили новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається відпустка з дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів – при усиновленні двох і більше дітей). У разі усиновлення дитини (дітей) обома батьками вказана відпустка надається одному з батьків на їх розсуд.
Тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами обчислюється сумарно і становить 126 календарних днів (140 календарних днів – у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів). Така відпустка надається жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.
У разі надання жінкам відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами роботодавець зобов’язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році.
Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається після закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки.
Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, та одним із прийомних батьків.
Зазначеним особам, крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, та прийомних батьків, відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).
За бажанням жінки або вищезазначених осіб у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. При цьому, за ними зберігається право на одержання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в період відпустки для догляду за дитиною.
Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку не надається, якщо дитина перебуває на державному утриманні (крім прийомних дітей у прийомних сім’ях).
Відпустка для догляду за дитиною зараховується як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю. Час відпустки до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не зараховується.
Особі, яка усиновила дитину з числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, старше трьох років, надається одноразова оплачувана відпустка у зв’язку з усиновленням дитини тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів – при усиновленні двох і більше дітей) без урахування святкових і неробочих днів після набрання законної сили рішенням про усиновлення дитини (якщо усиновлювачами є подружжя – одному з них на їхній розсуд).
Відпустка у зв’язку з усиновленням дитини віком старше трьох років надається за заявою особи, яка усиновила дитину, на підставі рішення про усиновлення дитини та оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.
Законодавством про відпустки передбачено також надання додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.
Відповідно до статті 19 Закону «Про відпустки» та статті 182-1 КЗпП жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері, батьку, який виховує дитину без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла дитину під опіку, чи одному із прийомних батьків надається щороку додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів.
За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.
Додаткові відпустки працівникам, які мають дітей, надаються понад щорічну основну відпустку, щорічну додаткову відпустку за роботу із шкідливими і важкими умовами праці, щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами.
Додаткові відпустки переносяться на інший період або продовжуються у порядку, визначеному для перенесення щорічної відпустки.
Порядок отримання застрахованими особами та членами їх сімей санаторно-курортного лікування, що сплачується за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, затверджений постановою Правління Фонду від 25.02.2009 № 12 (останні зміни внесено постановою від 24.04.2013 № 14), зареєстрований в Міністерстві юстиції України 14.04.2009 за № 339/16355.
Порядок визначає умови отримання застрахованими особами і членами їх сімей (а також особами, які навчаються у вищому навчальному закладі) санаторно-курортного лікування, сплаченого за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Рішення про виділення путівки застрахованій особі, згідно з пунктом 4.1. Порядку, приймає комісія (уповноважений) із соціального страхування підприємства, установи, організації на підставі поданої нею заяви та довідки для одержання путівки (форма № 070/о, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 27.12.99 № 302).
На підставі прийнятого комісією рішення підприємство, яке є основним місцем роботи застрахованої особи, видає путівку до санаторію в період відпустки.
Путівка видається одному із застрахованих батьків (матері або батькові) за наявності медичних показань на санаторно-курортне лікування та на підставі заяви застрахованої особи та медичних довідок для дорослого та дитини:
– для лікування дитини та дорослого – з частковою оплатою в розмірі 10 відсотків її вартості;
– для лікування двох дітей та дорослого – безкоштовно;
– для самостійного лікування дитини, яка є членом сім’ї застрахованої особи, у санаторно-курортному закладі для дітей – з частковою оплатою в розмірі 10 % вартості путівки.
Путівка згідно з медичними показаннями видається також для спільного санаторно-курортного лікування чоловіка і дружини, які працюють на цьому підприємстві та перебувають у шлюбі, або їх дітей віком від 4 до 18 років, у тому числі для члена сім’ї (дружини або чоловіка), який працює на іншому підприємстві і є застрахованою особою, та члена сім’ї, який навчається у вищому навчальному закладі з денною формою навчання.
Путівка члену сім’ї, який працює на іншому підприємстві (навчається у вищому навчальному закладі з денною формою навчання), видається за умови надання довідки з місця його основної роботи (навчання) про те, що він не користувався цією соціальною послугою протягом календарного року.
Згідно з пунктом 4.11. Порядку комісією із соціального страхування може прийматися рішення про поділ путівки для спільного санаторно-курортного лікування дружини або чоловіка, які перебувають у шлюбі, та працюють, у тому числі на іншому підприємстві, або дитини віком від 4 до 18 років, яка навчається у вищому навчальному закладі з денною формою навчання, за умови попереднього отримання письмового погодження адміністрації санаторно-курортного закладу і терміну лікування кожної особи не менше 12 діб.
Виконавчою дирекцією Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в листі від 02.08.2011 № 01-16-2214 надано роз’яснення щодо поділу путівок на санаторно-курортне лікування.
На думку дирекції Фонду такий поділ санаторних путівок для лікування в умовах спеціалізованих оздоровниць не відповідає положенням наказу Міністерства охорони здоров’я України від 6.02.2008 № 56 «Про затвердження клінічних протоколів санаторно-курортного лікування в санаторно-курортних закладах (крім туберкульозного профілю) для дорослого населення» з точки зору медичних показань.
Оскільки відповідно до вимог лікувально-відновлювальних процесів передбачено комплекс медичних заходів, до складу яких входять як лікувальні процедури, так і кліматично залежні заходи, що базуються на певному періоді часу, а саме: 18, 21, 24 дні.
Поділ путівок не гарантує і не забезпечує нормативного лікувально-відновлювального процесу, а тому не може бути прийнятним під час здійснення оздоровчого процесу застрахованих осіб та членів їх сімей за рахунок коштів Фонду.
Вважаємо, що у випадку виникнення спірних ситуацій щодо поділу путівки мають бути застосовані правові норми пункту 4.11. Порядку, затвердженому постановою Правління Фонду та зареєстрованому в Мінюсті, які передбачають таку можливість.
Листи ВД Фонду соціального страхування мають консультаційний характер.
Такий висновок випливає з аналізу положень Закону України від 18.01.2001 № 2240-III «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» (далі – Закон № 2240), Статуту Фонду, затвердженого постановою правління Фонду від 05.06.2001 № 9 (далі – Статут), Положення про виконавчу дирекцію Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, затвердженого постановою правління Фонду від 5.06.2001 № 10 (далі – Положення).
Відповідно до статті 9 Закону № 2240 фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі – Фонд) є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, провадить акумуляцію страхових внесків та інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг, види яких передбачені статтею 34 цього Закону, та забезпечує їх надання, а також здійснює контроль за використанням цих коштів. Фонд належить до цільових позабюджетних страхових фондів. Діяльність Фонду регулюється цим Законом, іншими законодавчими актами та статутом Фонду, який затверджується його правлінням.
Згідно з пунктом 1.7. Статуту Фонду управління Фондом здійснюють правління та виконавча дирекція Фонду.
Рішення правління Фонду оформляється постановою, яка є обов’язковою для виконання органами Фонду, страхувальниками та застрахованими особами (пункт 4.5. Статуту).
Правління Фонду у межах своїх повноважень приймає нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому для реєстрації нормативно-правових актів органів виконавчої влади, якщо вони стосуються прав і обов’язків страхувальників та застрахованих осіб.
Рішення правління Фонду, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Виконавча дирекція Фонду забезпечує виконання рішень правління та надає, зокрема, застрахованим особам і страхувальникам консультації з питань застосування законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням (п. п. 5.1.,5.3. Статуту, п. п. 1.1.,1.3. Положення).
З 1 липня 2014 року в Україні збільшено розмір допомоги при народження дитини. Збільшення допомоги передбачено Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створенні передумов для економічного зростання в Україні», що був прийнятий Верховною Радою України 27 березня 2014 року.
Розмір допомоги при народження дитини збільшився на 10 тисяч 320 гривень і складає 41 тисячу 280 гривень.
Цим Законом, допомога при народженні дитини та допомога по догляду за нею до досягнення трирічного віку об’єднані в один вид допомоги – допомога при народженні дитини. Незалежно від того першою, другою чи третьою народилася дитина, розмір допомоги виплачується в розмірі 41 тисячі 280 гривень.
Після народження дитини сім’я отримує кошти в сумі 10 тисяч 320 гривень. Решта суми виплачуватиметься протягом 36 місяці по 860 гривень щомісячно.
Час знаходження члена сім’ї у відпустці по догляду за дитиною до трьох років зараховується до трудового стажу. Якщо член сім’ї, який безпосередньо здійснює догляд за дитиною та отримує допомогу на дитину вирішив приступити до роботи, за ним зберігається право на виплату допомоги до досягнення дитиною трирічного віку.
Крім того допомога, що була призначена до 1 липня 2014 року не переглядатиметься, а буде виплачуватися в тих же розмірах і строках, що була призначена.
Оскільки згідно із нормами Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» допомога при народженні дитини надається в розмірі встановленому на дату народження дитини.
Оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами надається жінкам у відповідності до положень статті 179 Кодексу законів про працю України та статей 17, 20 Закону України «Про відпустки».
Така відпустка надається на підставі листка непрацездатності у зв’язку з вагітністю та пологами за місцем спостереження за вагітною з 30 тижнів вагітності воднораз на 126 календарних днів (70 календарних днів до передбачуваного дня пологів і 56 – після).
Порядок оформлення листка непрацездатності визначено пунктом 6 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 13 листопада 2001 № 455.
Листок непрацездатності у зв’язку з вагітністю та пологами є також підставою для призначення допомоги по вагітності та пологах.
Відповідно до ст. 38 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18 січня 2001 № 2240-III матеріальна допомога надається у формі матеріального забезпечення, що компенсує втрату заробітної плати (доходу) за період відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Працівниця, яка під час перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку завагітніла і отримала листок непрацездатності, має звернутися до роботодавця із заявою про надання їй відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, на підставі якої роботодавцем видається відповідний наказ.
За період відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, що збігається з відпусткою для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога по вагітності та пологах виплачується незалежно від допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Розмір зазначеної допомоги обчислюється сумарно та надається в повному обсязі незалежно від кількості днів відпустки, фактично використаних до пологів, у розмірі 100 % середньої заробітної плати.
Середня заробітна плата для нарахування допомоги по вагітності та пологах обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 № 1266.
Рішення про призначення допомоги по вагітності та пологах застрахованій особі має прийняти та оформити протоколом комісія (уповноважений) із соціального страхування.
Документи для призначення допомоги по вагітності та пологах розглядаються комісією не пізніше десяти днів з дня їх надходження, а виплата допомоги проводиться у найближчий після дня призначення допомоги строк, установлений для виплати заробітної плати. При цьому, право на отримання на першу дитину допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку не втрачається.
Як здійснюється оплата праці вчителю, який викладає декілька навчальних предметів?
Чи поширюється підвищення посадового окладу за звання «учитель-методист» на все його педагогічне навантаження ?
Пунктом 3.25. Типового положення про атестацію педагогічних працівників, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 06.10.2010 № 930, передбачено, що вчителі, які мають педагогічне навантаження з кількох предметів, атестуються з того предмета, який викладають за спеціальністю. У цьому випадку присвоєна кваліфікаційна категорія поширюється на все педагогічне навантаження. Необхідною умовою при цьому є підвищення кваліфікації з предметів інваріантної складової змісту загальної середньої освіти. Зазначеним пунктом умови щодо обов’язковості підвищення кваліфікації з предметів варіативної складової не передбачено.
Отже, при атестації вчителя, який, крім предмета за спеціальністю, викладає інші предмети інваріантної та варіативної складової, присвоєна за результатами атестації кваліфікаційна категорія поширюється на все педагогічне навантаження, зокрема і на години варіативної складової змісту загальної середньої освіти.
Працівники, які мають педагогічні звання, повинні під час чергової атестації, яка відповідно до п. 1.7 Типового положення здійснюється один раз на п’ять років, також атестуватися на відповідність раніше присвоєним педагогічним званням (лист МОНмолодьспорту від 22.02.2012 № 2/1-13-430).
Відповідно до пункту 5.1. Типового положення про атестацію педагогічних працівників за результатами атестації педагогічним працівникам, які досягли високих показників у роботі, присвоюються педагогічні звання: «викладач-методист», «учитель-методист», «вихователь-методист», «педагог-організатор-методист», «практичний психолог – методист», «керівник гуртка – методист», «старший викладач», «старший учитель», «майстер виробничого навчання I категорії», «майстер виробничого навчання II категорії». Тобто, кожне з цих педагогічних звань присвоюється педагогічним працівникам відповідно до посади, яку вони займають згідно з Переліком посад педагогічних працівників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2001 № 963. Так, звання «викладач-методист» присвоюється викладачу, «учитель-методист» – учителю, «вихователь-методист» – вихователю, «педагог-організатор-методист» – педагогу-організатору, «старший вихователь» – вихователю тощо. Виключення щодо присвоєння педагогічних звань не за посадою стосується лише посад музичного керівника та інструктора з фізкультури дошкільного навчального закладу, яким відповідно до пункту 5.2. положення може присвоюватися педагогічне звання «вихователь-методист».
Отже, педагогічне звання «учитель – методист» присвоюється працівнику, який займає посаду вчителя незалежно від обсягу його навантаження та кількості предметів, які він викладає.
Слід також зауважити, що відповідно до Типового положення про атестацію педагогічних працівників атестація педагогічних працівників – це система заходів, за якою визначаються відповідність педагогічного працівника займаній посаді.
Згідно з підпунктом г пункту 5 Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.1993 № 102, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27.05.1993 за № 56, присвоєні звання дають право на підвищення ставок. За звання «учитель-методист» ставки заробітної плати підвищуються на 15 відсотків (п. 24 Інструкції).
Відповідно до пункту 63 Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти оплата праці педагогічних працівників установ і закладів освіти провадиться виходячи із встановлених ставок заробітної плати з врахуванням підвищень, фактичного обсягу педагогічної роботи, доплат та надбавок.
Виходячи з вищевикладеного, підвищення ставки заробітної плати за присвоєне педагогічне звання «учитель-методист», як і присвоєна за результатами атестації кваліфікаційна категорія, поширюється на все педагогічне навантаження учителя незалежно від кількості предметів, які він викладає.
Ураховуючи складну суспільно-політичну ситуацію у країні, спричинену агресією Росії, Міністр освіти і науки України Сергій Квіт звернув увагу працівників освіти на відповідальність педагогічних та науково-педагогічних працівників за виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу (лист МОН від 29.07.2014 № 1/9-382).
У листі йдеться, що у час, коли більшість педагогічних та науково-педагогічних працівників проявляють високу громадянськість і патріотизм, інша, незначна частина осіб з їх числа, брали участь в організації так званих «референдумів» у Донецькій та Луганській областях чи навіть стали безпосередніми учасниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР».
«Недотримання або порушення законодавства педагогічними та науково-педагогічними працівниками, участь у антидержавній діяльності повинно тягнути за собою правові наслідки, що визначені законодавством України, в тому числі, Кодексом законів про працю України», – наголосив Міністр Сергій Квіт у листі до місцевих органів управлінь освітою та керівників навчальних закладів.
У листі зазначається, що крім загальних підстав розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, статтею 41 Кодексу, для певних категорій працівників визначені додаткові підстави, за якими вони можуть бути звільнені з роботи.
Підвищена відповідальність працівників обумовлена тим, що вони перебувають в особливому правовому становищі та виконують специфічні функції, не властиві іншим категоріям працівників. Дії чи бездіяльність таких працівників можуть призвести до порушення конституційних прав та свобод громадян, завдати значної шкоди суспільним відносинам та авторитету як самої держави, так і суб’єктів господарювання.
Так, відповідно до пункту 3 статті 41 Кодексу підставою для звільнення особи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу є вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.
Перелік суб’єктів, які можуть бути звільненими за зазначеною підставою, наведений у статті 50 Закону України «Про освіту», а також в абзаці третьому пункту 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів». Це можуть бути керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів.
Звільнення на підставі зазначених вище правових норм допускається як за вчинення аморального проступку при виконанні трудових обов’язків, так і не пов’язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті).
У зв’язку з цим, Міністр освіти і науки України Сергій Квіт доручив місцевим органам управлінь освітою та керівникам навчальних закладів при комплектуванні кадрів педагогічних та науково-педагогічних працівників, укладанні та переукладанні контрактів взяти до уваги зазначені вище обставини та забезпечити, щоб навчально-виховний процес в системі освіти України забезпечували особи, що не заплямували себе в терористичних організаціях чи посібництвом їм. Зі свого боку Міністерство освіти і науки та Державна інспекція навчальних закладів України вживатимуть спеціальних заходів стосовно моніторингу вирішення зазначених питань.
ЮНІСЕФ пропонує шість стратегій, що зможуть об’єднати всі елементи суспільства – від сім’ї до держави, у боротьбі із насильством над дітьми. Вони передбачають: підтримку батьків та навчання дітей із метою отримання певних життєвих навичок; зміну суспільної думки; посилення кримінального та соціального законодавства, судової системи країн; підвищення обізнаності та поширення інформації про насильство над дітьми, його вплив на людей і соціально-економічну ситуацію з метою зміни соціальних норм та ставлення до насильства.
Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) опублікував найбільш повний в історії звіт про насильство щодо дітей у всьому світі – Hidden in the Plain Sight («Сховане у всіх на очах»). Дані звіту шокують: окрім того, що в кожній країні та кожній громаді трапляється значна кількість випадків фізичного, сексуального та психологічного насильства над дітьми, виявилось, що в багатьох випадках жорстоке поводження знаходить виправдання та схвалення у суспільстві, таким чином залишаючи його «схованим на найвиднішому місці».
Звіт ЮНІСЕФ «Hidden in the Plain Sight» базується на даних із 190 країн. У ньому задокументовані факти насильства над дітьми в школі, вдома, в найближчому оточенні. Подробиці складаються в сумну картину: насильство часто триває роками, навіть передається від покоління до покоління. Як наслідок, діти, які стають жертвами, мають мало шансів успішно працевлаштуватися, живуть у бідності та поводяться жорстоко з іншими людьми. Автори дослідження наголошують на тому, що інформацію надавали лише ті люди, які хотіли і могли нею поділитися, і звіт відображає лише видимий мінімум реальної ситуації.
«Це незручні факти – ні уряд, ні батьки не хочуть їх бачити», – зазначив виконавчий директор ЮНІСЕФ Ентоні Лейк. «Та допоки ми не почнемо боротись із жахливою реальністю, про яку свідчить статистика, ми не зможемо змінити суспільної думки, що насильство щодо дітей є припустимим і дозволеним. Так не повинно бути».
Основні результати дослідження:
– Сексуальне насильство: У всьому світі близько 120 млн дівчат віком до 20 років були примушені до насильницького статевого акту, це – кожна десята дитина жіночої статі. Кожна третя дівчинка-підліток, яка перебувала у шлюбі, постраждала від психологічного, фізичного або сексуального насильства з боку свого чоловіка. У Демократичній республіці Конго та Екваторіальній Гвінеї 70 % випадків сексуального насильства відбуваються з боку партнера. У Танзанії, Уганді та Зімбабве цей показник становить близько 50 %. У Швейцарії, за даними опитування 2009 року хлопчиків і дівчаток віком від 15 до 17 років, 8 % підлітків щонайменше один раз ставали жертвами сексуального насильства з фізичним контактом. Найбільш поширена форма сексуального насильства є знущання в Інтернеті.
– Вбивство. Серед усіх випадків насильницької смерті у світі одна п’ята припадає на дітей і підлітків віком до 20 років – так, у 2012 році відбулось 95 тис. вбивств. У таких країнах, як Панама, Венесуела, Сальвадор, Тринідад і Тобаго, Бразилія, Гватемала та Колумбія, вбивство є найчастішою причиною смерті хлопчиків віком від 10 до 19 років. Найбільше випадків насильницької смерті серед дітей – 13 тисяч протягом року – відбулось у Нігерії. Серед країн Західної Європи та Північної Америки найвищий рівень вбивств дітей у США.
– Знущання: У світі кожен третій учень у віці 13-15 років зазнає регулярних знущань у школі; в Самоа таких знущань зазнають троє із чотирьох підлітків. Майже третина учнів віком 13 – 15 років в Європі та Північній Америці зізнаються, що знущаються над іншими, а в Латвії та Румунії це роблять шестеро з десяти підлітків.
– Фізичне покарання. Близько 17 % дітей у 58 країнах зазнають фізичних покарань – удари в голову, вуха чи обличчя, багаторазові побиття. У Чаді, Єгипті та Ємені понад 40% дітей віком від 2 до 14 років зазнають жорстких фізичних покарань. У всьому світі троє з десяти дорослих вважають, що фізичне покарання є необхідним елементом виховання. У Свазіленді 82 % людей впевнені, що фізичне покарання є обов’язковим.
– Ставлення до насильства. Майже половина дівчаток віком від 15 до 19 років (приблизно 126 млн) вважає, що чоловік має право бити дружину за певних обставин. Цей показник перевищує 80 % в Афганістані, Гвінеї, Йорданії, Малі та Східному Тіморі. У 28 з 60 країн більше дівчат, ніж хлопців, вірять у те, що в деяких випадках насильство над жінкою виправдане. У Камбоджі, Монголії, Пакистані, Руанді та Сенегалі вдвічі більше дівчат переконані у тому, що чоловік іноді правильно чинить, коли б’є дружину. Дані з 30 країн свідчать про те, що семеро із 10 дівчат, які ставали жертвами фізичного або сексуального насильства, ніколи не звертались по допомогу: багато з них не вважає те, що відбулось, насильством або не ставиться до цього як до проблеми.
Поняття «страхового стажу» введено Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9.07.2003 № 1058-IV (далі – Закон № 1058), який набув чинності з 1 січня 2004 року.
З цього часу поняття «трудовий стаж» замінюється поняттям «страховий стаж» та є одним із основних факторів, що впливають на розмір майбутньої пенсії.
Під страховим стажем розуміють період, протягом якого особа або її роботодавець сплачували страхові внески до Пенсійного фонду України.
Відповідно до ст. 48 Кодексу законів про працю України, п. 1.1. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства юстиції, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 р. № 58 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації усіх форм власності або у фізичної особи понад п’ять днів, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню. До трудової книжки заносяться,зокрема, відомості про роботу.
Але варто зауважити, що записи в трудовій книжці про трудову діяльність працівника, що підтверджують трудовий стаж, не завжди відповідають його страховому стажу.
Так, трудовий стаж до 1 січня 2004 року зараховується як страховий стаж.
У випадку, якщо особа не працювала та отримувала допомогу по безробіттю або отримувала матеріальну допомогу під час підвищення кваліфікації, професійної підготовки, перепідготовки тощо, то такі періоди включаються до страхового стажу.
Для того, щоб до страхового стажу було зараховано один робочий місяць, сума внеску до Пенсійного фонду повинна бути не меншою, ніж та, що обчислена із мінімальної заробітної плати, тобто не менше розміру мінімального страхового внеску.
Період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, отримання виплат за окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, крім пенсій усіх видів (за винятком пенсії по інвалідності), включається до страхового стажу як період, за який сплачено страхові внески виходячи з розміру мінімального страхового внеску.
Навчання у вищому навчальному закладі до 1 січня 2004 року зараховується до трудового стажу і автоматично стає страховим стажем. Після цієї дати період навчання до страхового стажу не зараховується, оскільки навчальний заклад не сплачує страхові внески за студента. Цей період може бути зарахований до страхового стажу за умови добровільної сплати страхового внеску не пізніше 20-го числа кожного місяця. Орієнтовний розмір внеску на даний час складає 450 гривень (37% х 1218 грн.).
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку – на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло раніше.
Страховий стаж обчислюється в місяцях. Неповний місяць роботи, зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови, що сума сплачених за цей місяць страхових внесків є не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.
Якщо сума сплачених за відповідний місяць страхових внесків є меншою, ніж мінімальний страховий внесок, цей період зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови здійснення відповідної доплати.
У разі, якщо зазначену доплату не було здійснено, до страхового стажу зараховується період, визначений за кожний місяць сплати страхових внесків за формулою: ТП = Св : В, де ТП – тривалість періоду, що зараховується до страхового стажу та визначається у місяцях; Св – сума єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, сплаченого за відповідний місяць; В – мінімальний розмір страхового внеску за відповідний місяць.
В окремих випадках для підтвердження страхового стажу застрахованої особи крім трудової книжки потрібні додаткові документи, що підтверджують періоди, впродовж яких застрахованою особою страхові внески не сплачувались, але які відповідно до законодавства про соціальне страхування, зараховуються до страхового стажу:
– довідки з попередніх місць роботи працівника про заробітну плату, з якої сплачувались страхові внески до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; листки непрацездатності;
– відомості про нарахування допомоги по тимчасовій непрацездатності та вагітності та пологах із зазначенням періодів, за які надавалися страхові виплати;
– накази про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
– довідки про періоди одержання виплат за окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Під поняттям «загальний трудовий стаж» розуміється сумарна тривалість роботи робітником або службовцем, або в іншій суспільно-корисній діяльності, якщо їх включення в трудовий стаж передбачено чинним законодавством.
Загальний трудовий стаж відрізняється від спеціального тим, що при його обчисленні тривалість перерв у трудовій діяльності, причини звільнення і характер роботи не мають значення. Поняття загального та спеціального трудового стажу застосовувалося в пенсійному законодавстві для визначення права на призначення пенсій за віком, пенсій на пільгових умовах та за вислугу років.
Спеціальний трудовий стаж – це тривалість роботи у певних галузях народного господарства, у певних умовах праці, у визначених місцевостях чи природно-кліматичних умовах, за професіями, посадами. Спеціальний трудовий стаж враховується при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, а також пенсії за вислугу років.
Пенсія науковому (науково-педагогічному) працівникові призначається при досягненні пенсійного віку: чоловікам – за наявності страхового стажу не менше 35 років, серед них стажу наукової роботи не менше 20 років; жінкам – за наявності страхового стажу не менше 30 років, серед них стажу наукової роботи не менше 15 років.
Право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти за наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, затвердженим постановою КМУ від 04.11.1993 № 909.
